Іди за ними! «Хроніки Нарнії-2»: житіє святих і трохи Голлівуду

Друга частина «Хронік Нарнії» вийшла в кінопрокат із порушенням усіх правил і очікувань. По-перше, чомусь не «подарунком до Різдва», а подарунком до кінця навчального року. Або до іспитів — кому як пощастить. По-друге, другий фільм знято за четвертою книгою «Хронік» — «Принц Каспіан». Тобто творці фільму вирішили пропустити (або відкласти) дві частини книги К.С.Льюїса, в яких розказано історію створення світу Нарнії, появи Білої Чаклунки («Небіж чарівника»), а також героїчний епос Нарнії про «Золотий вік» («Кінь і його вершник»). Режисер Ендрю Адамсон дотримується наразі історії про чотирьох дітей, англійських школярів, милістю Аслана легендарних королів Нарнії.

Другий фільм серії — про дітей, у світі яких минув рік, воєнний рік, що старанно підкреслюють творці фільму, — вийшов «дорослішим». Замість чорно-білих реалій першої — епічної — частини, де Добро і Зло розділено масною лінією, у другій дітям доводиться неодноразово робити складний, неочевидний етичний вибір. Що цілком відповідає духу книги, котра постійно ставить перед героями і читачами запитання: що значить «бути дорослим» і «поводитися, як дитина»? Що слід залишити в минулому, а що — узяти із собою в доросле життя?

Здатність дитини бачити істину і не соромитися своєї віри веде маленьку Люсі прямо до Аслана, а тим часом її старші брати й сестра сумніваються і навіть дратуються з приводу її «наївності». Принц Каспіан може примиритися з Нарнією і прийняти Аслана не тому, що такий розумний, а тому що колись казками та легендами його нянька пробудила в ньому любов до цієї землі і бажання бачити її саме такою — чарівною.

Немає ні елліна, ні юдея: поза належністю до якогось народу можна стати «нарнійцем» — оскільки це питання віри й любові.

Неможливо читати про Нарнію і не дивуватися, як органічно об’єднано світ казковий із християнським. У читача не викликає внутрішнього протесту те, що Христос виступає в подобі Лева, а Священну Історію подано у форматі чарівної казки впереміш з античною міфологією та героїчним епосом. Жодних «проблем Гаррі Поттера»! Для Льюїса християнство — це не відсутність духів природи й інших спецефектів, а моральна дилема — Добро чи Зло — у виборі засобів, оскільки для світу Льюїса та його героїв не може бути перемоги за всяку ціну.

У цьому сенсі фільм Адамсона, усупереч побоюванням, виявився цілком співзвучним книзі. Цим моментам творці фільму постаралися надати особливого драматизму, додавши, скажімо, не врахованого Льюїсом суперництва між Каспіаном і Пітером. Кінообрази виявилися в результаті більш виразними, а сама оповідь зі знайомої за Льюїсом казкової перетворилася на повноцінну драму. Вершиною драматизму стала сцена викликання Білої Чаклунки, котра у фільмі вельми різниться від описаної в книзі.

Якщо перший фільм (як і книга) пропонувала фрагменти Священної Історії в казковому форматі, то другий радше перегукується з житіями святих. Тут ідеться про подвиги віри, про діяння подвижників. Її девіз — «Іди за Мною» — не так чітко прочитується у фільмі, як у книзі, але все одно його присутність таки відчувається. У цьому контексті, шкода, що не ввійшла до фільму переможна хода Аслана потонулою в марноті Нарнією — таке собі мирне її завоювання Асланом і Вакхом. Натомість творці фільму вдалися до іншого — більш уподобаного синематографом — засобу компенсувати перенасиченість фільму батальними сценами — ввели любовну лінію. Геть не враховану Льюїсом у своїй цнотливій дитячій книзі.

Не лякатимемо читача — у кіно все так само цнотливо: перше несміливе підліткове кохання. З героїчним порятунком коханої, з палкими поглядами, із хихиканням молодшої сестри й одним-єдиним поцілунком у фіналі перед-тим-як-назавжди-розлучитися. Одне слово — трохи Голлівуду й дещиця шкільного роману.

Втім, не однією любовною лінією живий Голлівуд — у тому числі й у «Принці Каспіані». Батальними сценами другий фільм «Хронік Нарнії» пересипаний значно щедріше, ніж «Лев, чаклунка і чарівна шафа». Ступінь утоми від них залежить, мабуть, від віку аудиторії. Найгірше все, як водиться, із фехтуванням. Як на сміх: у книзі Льюїса в описі поєдинку Едмунда із гномом ідеться про те, що це було «геть не схоже на махання мечами на сцені». Так-от — дуже, дуже схоже. Фентезійний бойовий реквізит продумано значно краще — принаймні він не конфліктує із законами фізики. Химернішими за начебто середньовічну піхоту, котра йде в атаку, чимось на
кшталт баталій (але без пік) виглядають хіба що «скорострільні катапульти» незрозумілої конструкції, котрі без видимих джерел енергії стріляють ледь не довгими чергами. Дуже симпатичним (символічним?) видається герб лютих загарбників-тельмаринців — дуже схожий на логотип НАТО.

У цілому відеоряд «Принца Каспіана» зберіг увесь шарм, який прикрашав, а подекуди — рятував — «Лева, чаклунку і чарівну шафу». Від фантастичних краєвидів відкритої, світлої, просторої Нарнії перехоплює подих. Крім того, вони скрашують дещо затягнуті епізоди блукань і погонь. Сірий, задушливий Лондон, який обрамовує фільм на початку і наприкінці, лише підкреслює неймовірне розмаїття барв фантастичного світу. Єдине, що подеколи дратує, — досить часті крупні плани, що за слабкої «гри обличчям» (виняток хіба що Люсі) здаються геть зайвими. Особливо «порадував» Каспіан (Бен Барнс), продемонструвавши істинно королівське, воно ж кам’яне, обличчя, місце якому на монеті або, в крайньому разі, — на барельєфі.

Зате комп’ютерні і напівкомп’ютерні персонажі, усі ці миші, борсуки, кентаври і гноми, «грають» значно органічніше, ніж цілком живі актори. Цей «феномен Горлума» теж стає голлівудською традицією.

Згадка про «Володаря перснів» не є випадковою. Кінематографічні втілення «Принца Каспіана» і «Володаря перснів» перетинаються неодноразово саме в частині візуальних рішень. Живі дерева, водяні фігури, елементи краєвидів. А як фінальна битва нагадує штурм Хельмового яру — і говорити годі!

Звісно, фільм від цього не стає гіршим, але осад залишається. Зрозуміло, що все це пов’язано з «перегуками» авторських текстів друзів та однодумців Толкієна і Льюїса. Але певна частка режисерської фантазії таки могла б дати змогу уникнути закидів у відвертому копіюванні.