Підтримати
Міністерство культури відкрило прийом заявок на найбільшу в історії незалежної України програму фінансування культурного продукту — «Тисячовесну», президентську ініціативу зі створення тисячі годин українського контенту. 4 млрд грн, сім конкурсних напрямів, пітчинг у серпні, амбіція створити власний гранд-наратив. На папері це виглядає як культурна революція воєнного часу. На практиці — як найдорожчий в українській історії експеримент, що побудований на популістській арифметиці та обходить інституції, які країна роками зводила під вимоги Євросоюзу. «Тисячовесна» концентрує безпрецедентний обсяг культурних ресурсів у руках однієї вертикалі — від офісу президента через Мінкульт до новоствореного механізму розподілу, де майнові права на створений твір від початку належать державі. ZN.UA розповідає, що не так із «культурною математикою».
Стовпчиком не вийде
Базова математика «Тисячовесни» виглядає так: 4 млрд грн поділити на 1000 годин і виходить 4 млн грн за годину контенту, тобто приблизно 95 тис. дол. (за поточним курсом). Але вже на пресконференції 3 квітня міністр культури Тетяна Бережна уточнила: реально 2026 року буде виділено не більш як 80% від закладеної суми, тобто 3,2 млрд грн, якщо «буде задоволено достойних заявок на всю суму». Це знижує вартість однієї години до 76 тис. дол. За ці гроші можна зняти епізод документального серіалу, але не ігрового, навіть українського рівня виробництва.
Для контексту: один епізод «Слуги народу» міг (за медіаоцінками) коштувати орієнтовно 100 тис. дол., виробництво епізоду середнього європейського серіалу — від 500 тис. до 2 млн, а стримінгові проєкти Netflix чи HBO оперують бюджетами від кількох мільйонів доларів за серію. Отже, перед програмою стоїть нерозв'язна дилема: Україна отримає або тисячу годин дешевого контенту, якість якого потенційно не зможе конкурувати ані з російськими серіалами, ані з корейською дорамою, ані навіть із турецькими мильними операми, або 50–100 годин дійсно якісного продукту, але тоді назва програми перетворюється на порожнє маркетингове гасло.
Розподіл коштів: майже половина бюджету (1,9 млрд грн) припадає на ігрові фільми та серіали, ще мільярд — на музику, перформативне й візуальне мистецтво і лише 260 млн грн — на аудіовізуальні шоу та контент для соціальних мереж. Сама ж Тетяна Бережна, презентуючи програму, послалася на дослідження Gradus Research, за яким 71% українців споживають російськомовний контент, майже чверть щодня, а серед підлітків віком 14–17 років російськомовний контент переглядають 59%.
Паралельно дослідження Державної служби якості освіти від 2025 року, проведене спільно з мовним омбудсменом серед учнів 8–11 класів, зафіксувало: частка школярів, які споживають переважно або виключно україномовний інтернет-контент, за два роки впала з 71 до 54%, тоді як 38% обирають контент незалежно від мови, а 6% — лише російськомовний.
Дослідження соціологічної групи «Рейтинг» (за підтримки ПРООН) додає: підтримка повної заборони російського контенту серед молоді впала з 49% у 2024 році до 40% у 2025-му, а серед підлітків — з 52 до 28%. Де саме відбувається ця «втрата»? Gradus Research фіксує: YouTube обирають 65% українців для розважального контенту, соцмережі — 56, месенджери — 47%. Станом на 2025 рік 91% споживають контент із смартфона, а телевізор залишається важливим лише для 17%. Тобто основне поле битви за увагу — це TikTok (17 мільйонів користувачів 18+ в Україні), YouTube (21,6 мільйона), Instagram, Telegram — саме ті платформи, алгоритми яких, за словами міністра культури, «підштовхують користувачів до російського контенту, навіть коли вони самі цього не планують».
І саме на цей фронт «Тисячовесна» виділяє 260 млн із 4 млрд грн — менш як 7% бюджету. Виходить парадокс: програма, що позиціонує себе як відповідь на загрозу в інформаційному просторі, спрямовує на цей простір удесятеро менше коштів, ніж на кінопродукт загалом, який українська молодь статистично однаково дивитиметься не в кінотеатрі, а зі смартфона.
Довга рука короткого шляху
Зростання загального бюджету Міністерства культури з 11,3 млрд грн до 15,8 млрд — це майже виключно «Тисячовесна». Без неї фінансування культурної сфери збільшилося б лише на кілька відсотків. Водночас інституції, які Україна протягом останнього десятиліття створювала за європейськими зразками, — Державне агентство України з питань кіно (Держкіно) з його системою конкурсних відборів, Український культурний фонд (УКФ) із принципом незалежної експертної оцінки, «Суспільне мовлення» із законодавчо закріпленою редакційною автономією, — опинилися або на узбіччі програми, або в ролі технічних виконавців.
Найдраматичніша ситуація — з Держкіно. За 11 років, від 2014-го до 2025-го, агентство профінансувало 397 кінопроєктів на загальну суму 3,5 млрд грн, тобто майже стільки ж, скільки «Тисячовесна» планує освоїти за рік. 2024-го Держкіно мало повноцінний бюджет у 663 млг грн; 2025-го його обрізали на 69%, до 204 млн; 2026 року залишили на тому ж рівні. Голова агентства Андрій Осіпов ще у вересні 2025-го публічно на засіданні парламентського комітету заявив, що сприймає винесення «1000 годин» за межі Держкіно «як недовіру до команди інституції». А 6 квітня 2026 року підтвердив «Детектору медіа» остаточно: цього року агентство не проводитиме жодного конкурсного відбору кінопроєктів. Кінематографістам пропонують подаватися на «Тисячовесну», тобто на програму, де рішення ухвалює не Рада з держпідтримки кінематографії, а конкурсна комісія при Мінкульті.
Український культурний фонд — інша модель, побудована на британському принципі arm's length, де держава фінансує, але не втручається у змістовні рішення, — за вісім років роботи профінансував майже три тисячі проєктів на 2 млрд грн. Його бюджет 2026-го зріс до 411 млн грн, але це вдесятеро менше за «Тисячовесну», і в гайдлайні нової програми УКФ навіть не згадується як партнер.
«Суспільне мовлення», яке за законом має отримувати не менш як 0,2% видатків загального фонду держбюджету, фактично недофінансоване і цього року, а нардеп Євгенія Кравчук обережно зазначила, що «треба подивитися, як державна допомога буде суміщатися» з участю «Суспільного» у програмі.
Виникає закономірне запитання: навіщо будувати паралельну інфраструктуру, коли наявна, нехай і недофінансована, вже має і експертизу, і конкурсні механізми, і, що найважливіше, інституційну пам'ять? Відповідь, імовірно, криється не в ефективності, а в контролі: «Тисячовесна» — це бюджетна програма Мінкульту, ініційована офісом президента і курована заступницею його керівника Оленою Ковальською. У Держкіно між ініціатором і переможцем стоять Рада, експертна комісія, жеребкування, декларування конфлікту інтересів — нехай недосконалі, але формалізовані. У «Тисячовесні» між офісом президента і рішенням про те, хто отримає мільярди, — лише обіцянка міністра, що «процедура буде максимально прозорою».
Тетяна Бережна каже, що рішення про переможців ухвалюватимуть «експерти — люди з досвідом у кожній із семи номінацій», які утворять сім відповідних конкурсних комісій.
Станом на момент відкриття прийому заявок Мінкульт оприлюднив лише кілька імен із майбутніх конкурсних комісій — серед них оскароносний документаліст Мстислав Чернов, голова Інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров, хореографка Олена Коляденко та журналістка Юлія Тимошенко.
Остаточний перелік — близько 20 експертів на кожен із семи напрямів — затверджуватиме Кабмін. Постанова №404 передбачає механізм декларування конфлікту інтересів та жеребкування проєктів між експертами. Але є нюанси: протоколи конкурсних комісій мають лише рекомендаційний характер — фінальне рішення про переможців ухвалює Мінкульт наказом. Експерти працюють на громадських засадах — тобто безоплатно розподіляють мільярди.
На третьому етапі конкурсу конкурсні комісії залучають іноземних фахівців із правом дорадчого голосу. А для напряму «контент для соцмереж» третій етап може взагалі не проводитися — отже, міжнародна експертиза для нього не передбачена.
Для порівняння: у системі Держкіно, яка формувалася роками і не раз проходила через скандали, існує законодавчо визначена процедура — Рада з державної підтримки кінематографії формує експертні комісії через жеребкування з публічного реєстру експертів, кожен із яких зобов'язаний задекларувати конфлікт інтересів до початку розгляду заявок, а члени Ради та їхні близькі особи не можуть бути експертами. Ця система недосконала, достатньо згадати скандал із 19-м пітчингом, коли компанії, пов'язані з членами Ради, отримали фінансування на 54,6 млн грн. Але вона принаймні існує як формалізований механізм із точками контролю та можливістю оскарження.
Гайдлайн «Тисячовесни» містить чотири сторінки «рекомендованих тем» — від Київської Русі та Запорозької Січі, Голодомору і Розстріляного відродження до сортування сміття, фінансової грамотності та робототехніки. У критеріях оцінювання «відповідність тематиці конкурсу» формально важить лише 5% загальної оцінки, але сам факт існування такого каталогу створює ефект самоцензури. Жоден заявник, який претендує на державне фінансування, не ризикуватиме запропонувати проєкт, що суперечить «рекомендованим темам» або торкається незручних питань — від корупції у воєнний час до провалів медичної реформи, від критики телемарафону до складних портретів людей, які не вписуються в героїчний канон.
Очільниця Міністерства культури відверто визнала: «В Україні досі немає гранд-наративу. Такого, як в Росії «русскій мір». Але, можливо, саме у цьому визнанні криється фундаментальна помилка. Плюралістична демократія — а саме цю модель Україна декларує як мету — не потребує єдиного гранд-наративу. Європейський Союз не має такого наративу і не прагне його мати: CNC фінансує французьке кіно без жодних тематичних обмежень; корейська агенція KOCCA підтримує індустрію інфраструктурно, не вказуючи, про що мають бути серіали. Нав'язування наративу згори через тисячу годин тематичного контенту — це модель, парадоксально ближча до того самого «русского міра», від якого «Тисячовесна» покликана захистити.
Кого не покликали на весну
4 квітня директорка департаменту стратегічних комунікацій Мінкульту Ганна Красноступ озвучила деталь, яка має стати центральною у будь-якій дискусії про «Тисячовесну»: всі майнові права на створений контент належатимуть державі — Держкіно (для кіно та анімації) або державному підприємству «Центр захисту інформаційного простору України» (для решти). З переможцями конкурсу укладатимуть ліцензійні угоди строком мінімум на два роки, після чого «всі права будуть належати державі, яка зможе надавати наступну ліцензію або поширювати самостійно».
Це не ґрант і не інвестиція — це, по суті, модель державного замовлення, де автор є найманим виконавцем, а не власником свого твору. Для порівняння: і в системі Держкіно, і в Українському культурному фонді, і у французькому CNC, і в польському Інституті кінематографії (PISF) за усталеною європейською практикою та переважною моделлю роботи (при частковому фінансуванні) майнові права залишаються за виробником. Модель «Тисячовесни» радикально відрізняється від європейської практики і створює ситуацію, в якій незалежний продюсер фактично працює на державне підприємство, назва якого — Центр захисту інформаційного простору України.
Сім напрямів програми — ігрове кіно, документальне, анімація, музика, перформативне мистецтво, візуальне мистецтво, контент для соцмереж — виглядають широко, доки не помітиш прогалин. Найочевидніша — книжкова галузь: видавці Олександр Красовицький («Фоліо») і Віктор Круглов («Ранок») уже публічно розкритикували відсутність підтримки навіть аудіокниг. Парадокс: програма, що прагне сформувати гранд-наратив, виключає найстарішого і найглибшого носія наративу — літературу.
Друга сліпа пляма — ігрова індустрія. Українська геймдев-спільнота, яка подарувала світові S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl (GSC Game World), серію Sherlock Holmes (Frogwares) і Metro (4A Games), є одним із найуспішніших культурних експортів країни, генерує значні обсяги експортної виручки і формує образ України серед мільйонів молодих людей у всьому світі ефективніше, ніж будь-який документальний фільм. У гайдлайні «Тисячовесни» серед рекомендованих тем є «віртуальна реальність» і «робототехніка», але жодного конкурсного напряму для ігор. Подкасти — один із найшвидше зростаючих форматів, особливо серед молоді, теж не згадані.
Нарешті, бюрократичні вимоги до заявників — наявність обладнання та матеріально-технічної бази, працівників із досвідом, довідка про ділову репутацію від банку, копії аналогічних договорів, для кінопроєктів — довідка з Держреєстру суб'єктів кінематографії та повний сценарій — де-факто відсікають індивідуальних креаторів, маленькі студії, молодих режисерів без портфоліо і ФОПів-початківців. Програма, яка на словах адресована всім «митцям і креаторам», на практиці заточена під великі продакшн-компанії з юридичними відділами та багаторічним досвідом.
Весна чи заморозки?
Франція будувала свою систему підтримки кінематографу (CNC) із 1946-го, 80 років терплячої інституційної роботи, і сьогодні ця агенція оперує бюджетом у близько 700 млн євро, залишаючись при цьому незалежною від Єлисейського палацу. Південна Корея перетворила Hallyu (корейську хвилю) на глобальний феномен не через президентську програму з гучною назвою, а через десятиліття інвестицій в інфраструктуру, освіту та приватний сектор — уряд створював інфраструктуру і ринкові стимули, а контент створювали незалежні студії. Україна хоче повторити цей шлях за один бюджетний рік, через одну програму, з одного кабінету, з чотирма сторінками рекомендованих тем.
Потреба в українському контенті безперечна. Війна справді створила вакуум, і російський культурний продукт справді залишається загрозою. Але відповіддю на цю загрозу має бути підсилення інституцій, які вже існують, — повноцінне фінансування Держкіно, збільшення бюджету Українського культурного фонду, забезпечення незалежності «Суспільного», а не побудова паралельної вертикалі, де держава одночасно замовляє контент, визначає його тематику, відбирає переможців і забирає собі права на результат. «Тисячовесна» — красива назва. Але насіння, яке садять за наказом, рідко приносить плоди.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google