Підтримати
Якщо Україна та Польща не підуть на деескалацію відносин у політичному вимірі, то цілком ймовірно, що зруйнується і технократичний та прагматичний бік співпраці між країнами. У випадку з Україною, то для нас стратегія з деескалації має бути і принциповою, і прагматичною водночас. Тобто грати в одні ворота не можна, але потрібно відкривати простір для відновлення довіри, пише у статті «Чотири треки примирення: як врятувати україно-польські відносини» виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Олександр Сушко.
«Насамперед маємо дві цілком прагматичні «несучі конструкції» процесу деескалації та відновлення стратегічного партнерства. По-перше, польська безпека і стабільність нерозривно пов'язані з тим, чи встоїть Україна. Якщо Росія переможе або досягне своїх стратегічних цілей, Польща опиниться в якісно іншому безпековому середовищі — і жодне членство в НАТО не знищить цього нового тиску. По-друге, інтеграція та відбудова України є одним із найбільших економічних проєктів у Європі наступних десятиліть. Польща як найближчий географічний сусід і природний хаб має унікальну позицію для того, щоб стати центральним гравцем і бенефіціаром цих процесів», — пише автор.
Сушко наголошує, що найкращим нейтралізатором конфлікту є спільні інтереси. А найефективніша деескалація — матеріальна. Буде важко роздмухувати ворожнечу, коли польський бізнес зароблятиме на відновленні України та євроінтеграції, поки військові Польщі та України разом тренуватимуться, а польсько-українські проєкти працюватимуть.
Новим можливим напрямом у співпраці між країнами Сушко називає міграцію. Сьогодні у Польщі проживають близько мільйона українських громадян. З одного боку це створює складнощі, але з іншого — це унікальна можливість.
«Двостороннє управління міграцією — від визнання документів до трудової інтеграції та соціального захисту — могло б стати гарним прикладом для всієї Європи. Польща, яка є реципієнтом однієї з найбільших хвиль біженців до ЄС, і Україна, яка зацікавлена в поверненні своїх громадян після завершення війни, мають спільний інтерес у розробці гнучкої, гуманної та взаємовигідної міграційної моделі», — пише Сушко.
Звідси, за словами експерта, можна перейти і до спільного управління пам’яттю та примиренням. Адже останнє — це стратегічна необхідність, а не просто бажання. Водночас Сушко наголошує, що примирення не можна «призначати згори».
Автор пояснює, що більш трансформаційними за будь-які політичні декларації працюватимуть спільні меморіальні практики, як, наприклад, включення Волинської трагедії до шкільних програм обох країн. Однак до шкіл вона має потрапити в узгодженому, взаємошанованому форматі. А спільні паломництва і ексгумації, що вже тривають, Сушко називає точками зіткнення, де біль стає діалогом.
«Тож необхідно продовжити і розширити ексгумаційний процес. Відновлення ексгумаційних робіт на Волині 2025 року — це найважливіший конкретний крок, зроблений Україною на шляху до примирення. Він важливий не як «поступка», а як жест, що дає можливість польським родинам поховати рідних і виконати свій обов’язок перед минулим. Це виключно гуманітарний вимір, що не вимагає від жодної зі сторін відмовлятися від своєї інтерпретації подій. Україні варто прискорити і систематизувати цей процес, надати йому помітність у публічному просторі — і не допустити, щоб він став жертвою дипломатичної напруги. Можливі й подальші кроки на спрощення дозвільних процедур щодо ексгумації», — додає автор.
Сушко припустив, що Україна в рамках своєї стратегії деескалації могла б погодитися на уточнення власної політики вшанування воїнів Української повстанської армії (УПА). Зокрема, він пропонує варіант, коли героїзуватимуть не всю УПА та її командувачів «за посадою», а конкретні сторінки історії боротьби українських партизан проти німецької та більшою мірою радянської окупації.
«Україна могла б більш чітко концептуалізувати українсько-радянську війну, яка розпочалася навесні-влітку 1944 року із приходом Червоної армії на Західну Україну і тривала принаймні до середини 1950-х років. Відокремлення саме українсько-радянської війни як окремого унікального історичного явища, що є частиною шляху українського народу до незалежної державності, може бути варіантом рішення, коли йдеться про відмежування від темних сторінок «ранньої» партизанки, пов’язаних із злочинами проти мирного населення», — додає автор.
За словами експерта, Україна також може визнати, що не вся діяльність українських партизан УПА є героїчною. Тоді як поляки не можуть наполягати на тому, що вся діяльність Української повстанської армії була злочинною, включно з українсько-радянською війною, що тривала понад десятиліття. Тобто варто оцінювати конкретні дії та вчинки конкретних людей. Зокрема, як Україна, так і Польща повинні визнати, що світлі і темні сторінки історії можуть майже збігатися в часі і тісно перетинатися.
«Конкретні кроки могли б включати: спільну польсько-українську академічну програму з дослідження складних сторінок спільної історії — не для досягнення «одного» висновку, а для картографування розбіжностей і знаходження спільних факторів; літературні і культурні обміни, що надають людський вимір тому, що на рівні держав виглядає як абстрактна суперечка; спільні проєкти медіа та громадських організацій, що розповідають польській аудиторії про живих українців, а українській — про поляків», — підсумував автор.
Історичні суперечки між Києвом і Варшавою вже вийшли за межі символічних заяв: віцепрем’єр і міністр національної оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Варшава не підтримає вступ України до ЄС, якщо Київ і надалі вшановуватиме окремих історичних постатей. Він сказав, що Україна може зіткнутися з труднощами на шляху до Євросоюзу, якщо ОУН та УПА й надалі використовуватимуться як національні символи. Польський міністр також наголосив, що з Бандерою як героя Україна не ввійде до ЄС, а Польщі ніхто не диктуватиме, як голосувати за вступ тієї чи іншої держави до ЄС.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google