Підтримати
Про що може думати лікар-кардіолог? Звісно, про здоров’я. Але в умовах війни саме це поняття набуло нових, значно жорсткіших критеріїв: воно залежить не тільки від аналізів і діагнозів, а й від сну, тривог, переїздів, доступу до ліків і постійного стресу. Війна увійшла в побут і змінила те, що ми звикли вважати нормою.
Для лікаря це означає нову повсякденність: молодші пацієнти приходять із підвищеним тиском, серцебиттям, задишкою, а розмова про серце дуже швидко переходить у розмову про недосипання, тривоги й виснаження. Війна не лише спричинила нові травми, а й ускладнила перебіг уже наявних хронічних хвороб.
Нашарування хвороб
До початку повномасштабної війни головними медичними проблемами для України залишалися серцево-судинні, онкологічні захворювання, цукровий діабет, хронічні респіраторні хвороби. Війна не скасувала цього переліку — вона його ускладнила. До довоєнного тягаря неінфекційних захворювань додалися травми, мінно-вибухові ушкодження, опіки, ампутації, складна реабілітація та психічні розлади. Між ними формується ще один пласт — хвороби, які війна не спричинила безпосередньо, але прискорила, декомпенсувала або зробила складнішими для контролю. Інфаркти, інсульти, рак, артеріальна гіпертензія, фібриляція передсердь так само потребують кардіохірургічних операцій, онкологічного лікування, діалізу, інсуліну, антикоагулянтів і щоденних препаратів від тиску. На жаль, багато таких станів ми бачимо вже в занедбаному, декомпенсованому вигляді. Саме цей третій пласт може виявитися одним із найдорожчих для системи охорони здоров’я в наступні десять років.
Непрямий вплив війни на здоров’я складається щонайменше з трьох компонентів: психоемоційного, екологічного та гуманітарного. Останній включає доступність медичної допомоги, ліків і необхідних медичних засобів.
Визнаймо: ми вже живемо у середовищі, де хронічний стрес, порушений сон, гіподинамія через постійну втому, зміни якості харчування та постійне очікування наступної тривоги стали частиною повсякденності.
Тиск, якого ніхто не бачить
У травні 2026 року ВООЗ опублікувала ситуаційний аналіз артеріальної гіпертензії в Україні за 2005 рік. За цими даними, підвищений артеріальний тиск мають близько 43% українців віком від 30 до 79 років. ВООЗ окремо звертає увагу на те, що війна посилила чинники серцево-судинного ризику й порушила безперервність лікування.
За цими цифрами дуже легко побачити конкретні історії.
Маю пацієнта, у якого до повномасштабного вторгнення тиск був добре контрольований на стабільній терапії. Після кількох місяців постійних нічних тривог він почав прокидатися майже щоночі, кілька разів змінював місце проживання, перестав регулярно вимірювати тиск і став частіше пити каву, щоб витримувати робочий день після кількох годин сну. А ще призвичаївся курити «для заспокоєння нервів». Формально, якщо подивитися на його медичну історію, він залишився в межах свого первинного діагнозу «гіпертонічна хвороба», але насправді змінилося все навколо цього діагнозу.
Найпідступніше в артеріальній гіпертензії те, що людина часто її просто не відчуває. Вона роками живе з тиском 160 на 100 і почувається стерпно. Головний біль списує на втому, задишку — на зайві кілограми, а ранкову тяжкість у голові — на те, що знову не виспалась. І поки нічого не болить, немає жодного приводу дійти до лікаря.
За даними Національної служби здоров’я за 2024 рік, діагноз артеріальної гіпертензії зафіксували лише у 13,8% дорослих, які підписали декларацію із сімейним лікарем. Порівняйте це із 43%, які показують популяційні оцінки. Між цими двома числами — мільйони людей, про яких система охорони здоров’я просто не знає. ВООЗ дотримується в цій ситуації очікуваного делікатного формалізму, коли зазначає, що кожен третій дорослий із підвищеним тиском про свою хворобу не здогадується.
Різниця між цими цифрами — не просто статистична похибка. Це величезний резерв майбутніх інсультів, інфарктів, серцевої та ниркової недостатності, частині яких теоретично можна запобігти. І тут війна створює небезпечний парадокс: саме тоді, коли ризик зростає, можливостей для раннього виявлення стає менше. Людина рідше приходить на профілактичний огляд, а система закономірно концентрує ресурси на одному напрямі.
Згідно з дослідженням ВООЗ, від початку повномасштабної війни 68% українців повідомили про погіршення стану здоров’я. Найчастіше йдеться про порушення сну, психологічні розлади, хронічний стрес і захворювання опорно-рухового апарату. Серйозним викликом залишається психічне здоров’я. Понад 70% респондентів упродовж останнього року відчували симптоми тривоги, депресії або сильного стресу, однак лише близько 20% зверталися по фахову допомогу. За оцінками ВООЗ, 2026 року майже 10 мільйонів людей в Україні потребують підтримки у сфері психічного здоров’я, а потреба в реабілітаційних послугах значно перевищує наявні можливості системи охорони здоров’я. Ці люди не десь далеко. Поруч із нами вони ходять на роботу, водять авто, служать, виховують дітей, доглядають за старшими родичами. Просто ніхто ніколи не вимірював їм тиск двічі поспіль протягом одного тижня.
Пацієнт, якого я запам’ятала, звернувся до мене не через тиск. Йому 34 роки. Він перебував на реабілітації після бойової травми і вирішив пройти кардіологічний огляд, аби довести керівництву, що вже готовий повернутися на службу. Тиск на прийомі був 168 на 104. Він знизав плечима і сказав, що це через нервування, зараз мине. Ми домовилися, що протягом тижня він вимірюватиме тиск уранці й увечері та надсилатиме мені цифри. Найнижче значення за той тиждень було 152 на 96. У нього вже була гіпертрофія лівого шлуночка на ехокардіографії, тобто серце роками працювало проти підвищеного опору. Не тиждень і не місяць, а роками. І протягом усього цього часу він вважав себе здоровою людиною, бо нічого не боліло, і ходив на бойові завдання.
Ця історія важлива для мене не лише через цифру 168 на 104. Вона оприявнює проблему, яку ми ризикуємо недооцінити у військових і ветеранів: тяжка травма закономірно відсуває «звичайні» чинники ризику на другий план. На тлі операцій, реабілітації, болю та повернення до служби тиск 150 на 95 мм рт. ст. справді може здаватися дрібницею. Але серцево-судинний ризик накопичується незалежно від того, яке місце ми відвели йому у списку проблем пацієнта.
Коли рутина стає розкішшю
Війна зруйнувала нашу здатність планувати щось наперед і зберігати звичну рутину. Переїзди, зруйноване житло, зміна сімейного лікаря, перебої зі світлом, зміна аптеки, зміна доходу. Кожна з цих подій окремо виглядає побутовою незручністю. Разом вони означають, що людина випадає з лікування на тижні чи місяці, а щоби повернутися в «русло», треба або мати неабияку наполегливість, або дочекатися критичної ситуації.
Ще розповім про пацієнтку 62 років, яка виїхала з Донеччини й за два роки змінила три області. Вона сумлінно приймала комбіновану терапію, підібрану ще 2021 року. Коли закінчилась упаковка, в новому місті цього препарату не було. В аптеці запропонували щось схоже за назвою активної речовини, але в іншому дозуванні. Вона побоялась і просто не стала пити нічого, бо «краще без ліків, ніж не ті ліки». За чотири місяці ми познайомились у приймальному відділенні, куди вона потрапила з гіпертензивним кризом і транзиторною ішемічною атакою. Вона просто не мала до кого підійти з питанням, яке вирішується за дві хвилини фахової розмови.
Цей випадок добре показує, що доступність медицини — це не лише відстань до лікарні. Людина може жити у великому місті, мати аптеку біля дому й формально — доступ до медичної допомоги, але однаково випасти із системи. Справжня безперервність допомоги означає, що після переїзду пацієнт може швидко відновити маршрут: зрозуміти, де отримати рецепт, чим безпечно замінити препарат і до кого звернутися з простим запитанням, не чекаючи, поки воно стане невідкладним станом.
Ми звикли вимірювати ефективність лікування цільовим тиском. Але контроль хвороби залежить не тільки від препарату, а й від сну, кількості алкоголю, від того, скільки солі в раціоні, як багато людина рухається, курить чи ні та скільки годин на добу перебуває у стані очікування вибуху. Жодного клінічного дослідження, на яке спирається наша доказова база, не проводили в популяції, де більшість учасників регулярно недосипає через повітряні тривоги.
Це аж ніяк не означає, що доказова медицина перестала працювати, але контекст, у якому ми застосовуємо її рекомендації, змінюється швидше, ніж устигає накопичуватися доказова база. Українська медицина сьогодні фактично створює новий масив клінічних спостережень над тим, як поводяться хронічні захворювання в умовах багаторічного стресу, порушеного сну, переміщення населення та періодичних перебоїв із базовою інфраструктурою.
Як запускається ланцюг нових проблем
За останні три роки я бачу, як молоді пацієнти віком від 30 до 45 років, які раніше не мали надмірної ваги, приходять, набравши за короткий час 8, 10, іноді 12 кілограмів. Вони їдять уночі, бо як інакше зняти стрес, коли ховаєшся з родиною від вибухів у ванній кімнаті? Вони п’ють більше алкоголю, ніж до війни, і чесно про це кажуть, а ще повернулися до куріння після років без сигарет. У них підвищується тиск, зростають тригліцериди, з’являється порушення толерантності до глюкози. Це не окремі хвороби в різних організмах, а єдиний процес, який просто має різні назви залежно від того, який аналіз ми здали.
Саме тому наслідки війни не варто рахувати окремими колонками: плюс гіпертензія, плюс ожиріння, плюс тривожні розлади. На рівні однієї людини вони підсилюють одне одного. Недосипання змінює харчову поведінку, збільшення ваги погіршує контроль тиску та глюкози, алкоголь і куріння додають серцево-судинного ризику, а виснаження зменшує ймовірність, що людина взагалі займатиметься профілактикою. Так формується не сума ризиків, а каскад, у якому кожен новий чинник підсилює попередній.
Окремо варто говорити про військових і ветеранів. Повернуся до мого пацієнта, який відновлюється після поранення: на тлі реабілітації його тиск 168 на 104 здається дрібницею. Обмежена рухливість після травми, хронічний біль, порушення сну, посттравматичний стресовий розлад, часто алкоголь як самолікування. За п’ять чи сім років ця «дрібниця» може обернутись інфарктом у 40.
Тому охорону здоров’я ветеранів не можна будувати лише навколо наслідків поранення. Після завершення гострої реабілітації поруч із травматологом, реабілітологом і фахівцем із психічного здоров’я має з’являтися звичайна превентивна медицина: контроль тиску, ліпідів і глюкози, ваги, куріння та сну. Інакше ми можемо успішно повернути людині функцію після тяжкого поранення, але пропустити чинники, які за кілька років визначатимуть тривалість її життя.
Що робити вже сьогодні
Що з цим робити, якщо ми не завжди можемо спланувати навіть побут, не кажучи вже про майбутнє здоров’я нації?
Почну з очевидного, бо очевидне зазвичай і не роблять. Тиск треба вимірювати всім, починаючи з 30 років, удома, у спокої, вранці й увечері. Якщо середні значення впродовж тижня перевищують 140 на 90, це привід дійти до сімейного лікаря.
Найбільша частина невиявленої гіпертензії припадає на працездатних чоловіків, які не ходять до лікарів у принципі. Знайти їх можна там, де вони бувають щодня — на роботі. Регулярний скринінг на робочому місці, організований роботодавцем, міг би допомогти виявляти таких людей значно раніше.
Якщо група ризику не приходить до поліклініки, немає сенсу роками чекати на неї там. Скринінг має рухатися туди, де перебувають люди: на підприємства, до військових підрозділів, центрів реабілітації, мобільних медичних пунктів. Для гіпертензії це особливо виправдано, тому що перший етап скринінгу не потребує складного обладнання. Іноді між невиявленою хворобою та початком лікування стоять тонометр, десять хвилин і людина, яка правильно пояснить результат.
За даними ВООЗ, станом на 2026 рік мільйони українців залишаються внутрішньо переміщеними. Для кожної такої людини переїзд може означати зміну лікаря, аптеки, маршруту до лікарні, а іноді й повну втрату звичного медичного середовища.
У прифронтових регіонах проблема ще складніша. ВООЗ повідомляла, що мобільні команди первинної допомоги працюють у 121 населеному пункті в межах 60 кілометрів від активних бойових дій. У частині цих громад немає аптеки або медичного закладу, які постійно працюють.
І тут війна підказує ще одну необхідну зміну парадигми: медицина має сама йти до пацієнта. Мобільні бригади, телемедичні консультації — усе це потрібно використовувати ширше, і не лише у прифронтових регіонах.
Є ще одна очевидна річ: здоров’я залежить не тільки від лікарні, а й від електрики, води, транспорту, мобільного зв’язку, роботи аптек і навіть температури у квартирі.
2026 року ВООЗ визнає, що нестабільне електропостачання є однією із загроз для безперервності медичної допомоги. Відключення впливають не лише на роботу медичного обладнання, а й на зберігання ліків, вакцин, роботу домашніх медичних пристроїв. Для пацієнта після інфаркту або операції важливим є не лише те, що відбулось у лікарні, а й те, куди він повертається після виписки, чи є вдома тепло, світло, чи працює ліфт.
Медичні наслідки війни
Війна змінила не лише медичні показники, а й саму логіку турботи про здоров’я. Сучасна медицина може врятувати людину після інфаркту, операції чи тяжкого поранення, але цей результат буде неповним, якщо після виписки вона повертається в дім без світла, доступу до аптеки, можливості дістатися на контрольний огляд або умов для базового відновлення.
Саме тому межа відповідальності охорони здоров’я сьогодні проходить значно далі за двері лікарні. Війна навчила нас, що здоров’я залежить не лише від лікування, а й від інфраструктури, ритму життя, доступності допомоги та здатності системи не втрачати людей між одним візитом і наступним.
Війна також навчила нас значно менше розділяти психічне та фізичне здоров’я. За даними ВООЗ, наприкінці 2025 року 72% опитаних українців повідомляли про симптоми тривоги або депресії протягом попереднього року. Водночас по професійну допомогу звернувся лише приблизно кожен п’ятий.
Цю цифру важливо правильно читати. Вона не означає, що 72% українців мають психіатричний діагноз. Але дуже велика частина країни живе у стані тривалого психологічного навантаження, яке позначається і на фізичному здоров’ї: через серцебиття, коливання тиску, постійну втому, відчуття браку повітря, проблеми зі сном.
Найскладнішим є те, що головний медичний рахунок цієї війни ще попереду. Ми побачимо його через роки — у серцево-судинних подіях, наслідках хронічного стресу, діабеті, гіпертензії, виснаженні та втраті якості життя. Тому сьогодні нам потрібна не лише реакція на наслідки, а й тривала системна робота з профілактики, повернення медицини туди, де вона найбільше потрібна, а також довготривале спостереження за здоров’ям населення. Нам потрібно знати, як змінюються артеріальний тиск, ожиріння, діабет, онкологічна захворюваність, психічне здоров’я, сон і серцево-судинні події у військових, ветеранів, переселенців, дітей і цивільного населення різних регіонів. Інакше за десять років ми побачимо наслідки, але не зможемо точно сказати, де саме могли їм запобігти.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google