Підтримати
Повідомлення про викриття схем ухилення від мобілізації давно перестали бути винятковими. За цими кримінальними історіями стоїть значно глибша суспільна проблема: чому обов’язок захищати державу зі зброєю в руках розподіляється між громадянами нерівномірно? Ця несправедливість змушує шукати відповіді не лише у площині щоденного нормативно-правового регулювання, а й на рівні фундаментальних понять.
Наявна соціальна нерівність спричиняє особливо гостру реакцію, і невипадково. Нерівні економічні можливості, соціальні привілеї та обмежений доступ до влади також руйнують довіру. Але під час війни суспільство стикається з нерівністю іншого порядку: одні громадяни ризикують життям, здоров’ям і майбутнім, тоді як інші намагаються зберегти всі права, уникнувши головного обов’язку — захисту суверенітету власної країни. А без його виконання держава Україна може просто припинити існування.
Отже, йдеться не лише про мобілізацію, роботу територіальних центрів комплектування чи якість державної політики, а про фундаментальне питання: що перетворює населення держави на політичну націю?
Чого не пояснює уява
Професор Корнельського університету, автор класичної праці «Уявлені спільноти» Бенедикт Андерсон (1936–2015) запропонував одну з найвпливовіших відповідей, яка визначила подальший розвиток академічних досліджень націоналізму. Андерсон означив націю як уявлену політичну спільноту. Її члени не можуть знати особисто більшість співвітчизників, проте у свідомості кожного існує образ їхньої спільності.
Концепція Андерсона переконливо пояснює, як незнайомі люди починають сприймати себе частинами одного політичного цілого. Однак український досвід змушує поставити наступне питання: чи достатньо людям лише уявляти себе спільнотою, щоб вона стала реальною?
Можна шанувати прапор, гімн, історичну пам’ять і національні символи. Можна називати країну своєю, вболівати за її перемоги та пишатися її минулим. Але між символічною належністю до нації й готовністю взяти на себе відповідальність за її фізичне існування тут і зараз є принципова різниця.
Андерсон пояснює, як виникає образ спільного «ми». Проте самої уяви недостатньо, аби пояснити, чому людина готова ризикувати власним життям заради мільйонів незнайомих співгромадян.
Нація формується не лише у свідомості людей, які її уявляють. Вона виникає у спільній діяльності, взаємній залежності, пережитих небезпеках, перемогах і втратах. Повторюваний досвід взаємодії формує довіру. Довіра створює взаємні зобов’язання. Зобов’язання закріплюються у нормах, культурі та політичних інституціях.
Саме тому уява не створює націю з нічого. Вона надає ім’я та символічну форму соціальній реальності, яка вже виникла у практиці спільного життя.
У цьому наша позиція перегукується з етносимволізмом Ентоні Сміта (1939–2016), багаторічного професора Лондонської школи економіки (LSE) і одного із засновників сучасних досліджень націоналізму. Сміт показував, що модерні нації не виникають на порожньому місці, а спираються на попередні культурні спільноти, історичну пам’ять, символи, міфи та пережитий досвід. Проте пам’ять і символи стають дієвими лише тоді, коли підтримуються щоденними практиками солідарності й відповідальності.
Професор соціології Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі (UCLA), автор впливових праць про громадянство, етнічність і націоналізм Роджерс Брубейкер своєю чергою запропонував розглядати націю не лише як сталу групу, а й як категорію політичного мислення та практики. Це важливе уточнення: нація не просто існує раз і назавжди — вона постійно актуалізується через конкретні дії, інституції, рішення та способи політичної мобілізації.
Український досвід дає змогу продовжити цю логіку: політична нація не лише уявляється й не лише успадковує символи. Вона безперервно відтворюється через практики взаємної відповідальності.
Чому військовий обов’язок не можна замінити нічим іншим
Повномасштабна війна зробила цей механізм надто помітним. Мільйони українців, більшість із яких ніколи не були знайомі між собою, почали діяти як члени однієї політичної спільноти. Вони вступали до війська, забезпечували підрозділи, лікували поранених, підтримували переселенців, зберігали роботу підприємств і громад.
Усі ці форми участі важливі. Проте вони не є тотожними за змістом, рівнем ризику та значенням для фізичного збереження держави.
Волонтерство не може повністю замінити військову службу. Сплата податків не скасовує обов’язку захищати державу зі зброєю в руках. Корисна робота в цивільному секторі сама собою не дає права перекласти ризик збройного захисту країни на інших.
В основі існування держави зрештою є готовність громадян ставати на її захист. Це не применшує внеску медиків, рятувальників, інженерів, волонтерів, працівників оборонних підприємств чи людей, які підтримують економіку. Держава потребує виконання різних функцій. Але лише одна з цих функцій безпосередньо забезпечує її фізичне право на існування — збройний захист території, населення та політичного суверенітету.
Саме тому захист держави і країни зі зброєю в руках є не одним із багатьох рівнозначних громадянських обов’язків. Це фундаментальна функція громадянина, оскільки саме вона створює передумови для реалізації решти прав, свобод і соціальних відносин.
Неможливо голосувати у державі, яка втратила суверенітет. Неможливо захищати право власності там, де більше не діють власні закони. Неможливо гарантувати свободу слова, освіту чи соціальний захист, якщо політична спільнота не здатна забезпечити власне існування.
Отже, готовність громадянина взяти до рук зброю для захисту держави та країни є не надзвичайним обов’язком, який раптово виникає після початку війни. Цей обов’язок закладено у самій природі громадянства. Війна лише переводить його з потенційного можливого стану в практичну форму тут і зараз.
Цю закономірність іще кілька десятиліть тому описав професор Колумбійського університету, соціолог Чарльз Тіллі (1929–2008), якого називають одним із засновників сучасної історичної соціології. Досліджуючи європейське державотворення, він показав, що саме потреба у спільній обороні змушувала держави створювати ефективні інституції, запроваджувати справедливіші правила оподаткування та поступово розширювати політичні права громадян. Інакше кажучи, оборона держави та громадянство історично формувались як взаємне зобов’язання.
Отже, мілітарна функція громадянина не означає мілітаризації політики чи підпорядкування цивільного життя військовим. Йдеться геть про інше: політична свобода існує лише доти, доки є громадяни, готові її захищати. Без цього решта прав — голосу, власності, освіти чи свободи слова — втрачає реальний зміст.
Показовими в цьому контексті є Ізраїль та Швейцарія, де загальнонаціональна система оборони ґрунтується на широкій участі громадян у виконанні військового обов’язку — призовній або міліційній моделі, що поєднує коротку початкову підготовку з регулярними зборами резервістів упродовж усього активного віку. У цих країнах захист держави розглядають не як справу окремої професійної групи, а як один із фундаментальних елементів громадянства та політичної культури.
Український досвід повномасштабної війни свідчить, що елементи такої моделі взаємної відповідальності варто враховувати в майбутній архітектурі безпеки української політичної нації. З поправкою на те, що обидві країни формували свої системи в мирний час, тоді як Україні доводиться виконувати те саме завдання під вогнем.
Рівність, яку не можна купити
Якщо збройний захист держави є фундаментальним громадянським обов’язком, то він не може бути обов’язковим лише для тих, у кого немає грошей, зв’язків чи впливових родичів.
Це не означає однакового місця для кожного у військовій системі. Стан здоров’я, вік, професійні навички та потреби оборони об’єктивно різняться. Але рішення про форму участі має визначатися законом і суспільною необхідністю, а не спроможністю громадянина придбати привілей для себе, щоб уникнути участі взагалі.
У політичній нації не може бути громадян першого сорту, зобов’язаних захищати державу ціною власного життя, і громадян особливого сорту, яким статки або статус дають змогу залишити виконання цього обов’язку іншим.
Коли одні воюють роками, гинуть, втрачають здоров’я й можливість планувати життя, а інші перетворюють ухилення від обов’язку захищати власну країну на корупційну послугу, руйнується значно більше, ніж просто довіра до системи мобілізації. Руйнується сама взаємність громадянства.
Люди починають сприймати державу не як спільну політичну справу, а як механізм, що розподіляє ризик відповідно до соціального статусу: одним — окоп, іншим — можливість користуватися безпекою, яку виборює хтось інший, той, кому «не пощастило». Тоді слово «ми» перестає означати спільність долі.
Отже, рівність громадян не може вичерпуватися рівністю юридично проголошених прав. Вона потребує рівності перед фундаментальним обов’язком. Інакше громадянство перетворюється на систему привілеїв без взаємної відповідальності.
Чи може громадянство бути одностороннім
Тут постає фундаментальне питання, якого українське суспільство досі уникає.
Якщо громадянство є не лише паспортом і сукупністю прав, а взаємним зв’язком між людиною та політичною спільнотою, то чи може цей зв’язок залишатися повноцінним, якщо громадянин принципово відмовляється від головного обов’язку — захищати державу, яка гарантує його права?
Ідеться не про людей, які об’єктивно не можуть проходити військову службу, і не про довільне позбавлення прав за політичну нелояльність. Ідеться про свідому позицію: користуватися захистом, свободами й можливостями, які забезпечує держава, але за жодних обставин не брати участі в її збройному захисті.
Чи є така позиція сумісною зі змістом громадянства?
Варто одразу зазначити межі, у яких узагалі можлива така дискусія. Конституція України та міжнародне право розглядають громадянство як стійкий правовий статус, а не привілей, який держава може відкликати за невиконання конкретного обов’язку: примусове позбавлення громадянства заборонене, а будь-яка спроба пов’язати правовий статус людини з її політичною чи громадянською поведінкою відкриває шлях до зловживань — від зведення особистих рахунків до дискримінації цілих категорій громадян, включно з тими, хто має об’єктивні обмеження, але не завжди здатний їх формально довести. Юридична відповідальність за ухилення від мобілізації в Україні вже існує й реалізується через кримінальне, а не конституційне право — і це видається єдиним прийнятним інструментом.
Тому питання, яке ми ставимо, лежить не в юридичній, а в морально-політичній площині: чи повинна принципова відмова від засадничого оборонного обов’язку мати наслідки лише у сфері юридичної відповідальності? Однозначної відповіді на це непросте питання наразі немає, і його не можна вирішувати гаслами чи ситуативною помстою.
Водночас уникати самої дискусії означало б удавати, ніби громадянство може бути безумовним джерелом прав і водночас не передбачати жодної відповідальності за існування держави, яка ці права гарантує.
Від уявленої спільноти — до нації, здатної себе захистити
Теорії Бенедикта Андерсона, Ентоні Сміта, Роджерса Брубейкера та Чарльза Тіллі дають потужну оптику для розуміння державотворення. Проте український досвід вимагає більшого, ніж просто академічна рефлексія. Ми пропонуємо розглядати політичну націю як спільноту, що відтворюється через практики взаємної відповідальності.
Політична нація стає реальністю не тоді, коли мільйони людей затишно уявляють себе як спільне «ми», а тоді, коли вони беруть на себе взаємну відповідальність за виживання цього «ми».
Найвищою мірою цієї відповідальності є готовність захищати державу зі зброєю в руках. Саме така готовність перетворює національні символи на живу політичну реальність, а громадянство — із паперового документа на справжнє взаємне зобов’язання.
Ми пропонуємо розглядати політичну націю не лише як уявлену спільноту, а як спільноту взаємної відповідальності, що безперервно відтворюється через спільну діяльність і готовність її членів захищати власну державу.
Сьогодні перед українським суспільством постає жорстке, але водночас надзвичайно актуальне питання, яке виходить далеко за межі будь-яких мобілізаційних кампаній: чи може політична спільнота вважатися справедливою, якщо частина громадян системно користується її захистом, перекладаючи найнебезпечніший обов’язок на інших?
Відповідь на це питання визначить наше майбутнє як нації. Від неї залежатиме, яким саме ми надалі бачитимемо українське громадянство: священною присягою вільних людей, готових не дозволити ворогу знищити їхній дім, чи просто збіркою формальних прав для населення з однаковими паспортами.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google