Підтримати
Війна як випробування державності
«Війна створила державу, а держава створила війну» (Ч.Тіллі). Це положення однієї з класичних теорій походження держав, яка стверджує, що європейські державні утворення сформувались у горнилі війн за логікою: війна — мобілізація ресурсів — податки — адміністративний апарат — держава. Державотворення в нинішній міжнародній системі зі складними відносинами політичної та економічної залежності відрізняється від досвіду ранньомодерної Європи, але ця теорія досі зберігає значну пояснювальну силу, хоч і потребує модифікації.
Війна передусім має прямий вплив на зміну державних кордонів. Вона виявляє дефіцит здатності держави захищати свої рубежі. Переможці їх зміщують, анексують території, встановлюють контроль. У відповідь державні утворення прагнуть збільшити власні військові спроможності, створити альянси або приєднатися до наявних.
Але військові загрози також можуть виявляти дефіцит згуртованості суспільства, слабкість державних інституцій, нездатність еліт своєчасно реагувати на зміну безпекового середовища. У цій ширшій перспективі гострота військових загроз чинить непрямий вплив і на формування державного устрою. Війни спонукають держави до централізації влади, акумулювання ресурсів, консолідації національної ідентичності, окреслення чітких меж між «нами» й «ними». Війна формує, трансформує або загартовує державні інституції. Вона є не лише руйнівною, а й state-making силою.
Як пише історик С.Плохій у книзі «Російсько-українська війна», «війна була головним інструментом створення європейської системи національних держав». Постійна загроза війни в Європі змушувала правителів конкурувати за виживання. Тих, хто не зміг створити ефективну державу, знищили. Зрештою після тисячоліть війн між імперіями та націями Європа у другій половині ХХ століття обрала відкритість, мир і процвітання. Але у всій повноті вона й досі не стала постнаціональним раєм. Творення України як сучасної європейської держави відбувається через війну. Вона безпосередньо трансформує й загартовує українську державність, але ці процеси відбуваються інакше, ніж у середньовічній Європі.
Після здобуття незалежності українські еліти реконструювали успадкований державний апарат, спираючись на рентоорієнтацію. Зрештою сформувався гібридний політичний режим, у якому формальні державні інституції співіснували з неформальними мережами впливу, а доступ до ресурсів значною мірою визначався політико-економічними зв’язками еліт. Україна на тому етапі не змогла вирішити фундаментальну проблему безпеки, не кажучи вже про економічне благополуччя чи розвиток людського потенціалу. Без ядерного арсеналу, надійних гарантій, членства в НАТО й сильної армії держава опинилась у небезпечній «сірій зоні», вразливій перед ревізіоністською Росією. Анексія Криму та війна на Донбасі започаткували трансформацію української державності, та лише 2022 рік перевів її з поступової й часткової адаптації у режим екзистенційної мобілізації. Її контури визначаються масштабом російського вторгнення, оборонними спроможностями України, політикою влади, реакцією суспільства, розвитком подій на полі бою та залежністю від іноземної допомоги.
Зміцнення зовнішнього контуру
У горнилі нинішньої війни ми спостерігаємо дві основні закономірності трансформації української державності. Зовнішня безпекова спроможність держави зростає, внутрішня інституційна спроможність залишається суперечливою.
У вимірі здатності держави захищати свої кордони, перетворення Збройних сил на одну з найбоєздатніших армій Європи, зміцнення солідарності з партнерами спостерігається позитивна динаміка. Україна, попри втрату частини території й неспроможність на цьому етапі повернути її, вистояла проти повномасштабного вторгнення, істотно наростила можливості самостійно завдавати ударів по військових цілях далеко за лінією фронту, розвинула власне виробництво дронів і боєприпасів та загалом створила систему оборони, здатну стримувати значно більший за ресурсами військовий потенціал Росії.
Російський напад і український опір унаочнили належність України до європейської спільноти держав та її демаркацію від «русского міра». Вони запустили процеси її швидшого включення до Європи (інтеграція через війну) та водночас виключення з останньої агресора (остракізм та іншування Росії). Спроба Путіна знищити українську державу не залишила Європейському Союзу іншого вибору, крім як відкрити економічні, політичні, культурні та, врешті-решт, військові кордони для України (легалізація перебування мільйонів українців через Директиву про тимчасовий захист, лібералізація торгівлі та зняття мит, фінансова допомога, усунення обмежень на експорт зброї й тренування ЗСУ, надання статусу держави-кандидата й початок передвступних переговорів). Війна чітко розмежувала інсайдерів і аутсайдерів у Європі та започаткувала демонтаж східноєвропейської «сірої зони».
Ми стали сильнішими, але не в усьому
Натомість у вимірі розбудови внутрішнього потенціалу держави, зміцнення її інституцій та якості управління спостерігаємо суперечливу динаміку. Україна значно розширила військову та політичну спроможність: різко зросли оборонні видатки, централізоване управління ресурсами, мобілізаційні можливості. Умовність надання західної допомоги у поєднанні з необхідністю мобілізації економічних ресурсів для воєнних зусиль призвела до зменшення впливу олігархічних груп і централізації політичної влади у виконавчій гілці. Водночас адміністрація Володимира Зеленського зосередила владу в такий спосіб, що зміцнила президентський центр, а не формальні інституції. Це проявилось у поступовій маргіналізації Верховної Ради та Кабінету міністрів, тоді як ключові політичні рішення дедалі більше концентрувалися в офісі президента.
Держава навчилася мобілізувати величезні ресурси, але значна їх частина надходить не зсередини, а ззовні. Тобто класична модель war makes state в Україні працює не повністю. Виникає своєрідна «зовнішньо підживлена державна спроможність». Війна стимулювала стрімке зближення України з євроатлантичною спільнотою безпеки, очолюваною США, але значно узалежнила її від військової, фінансової підтримки та політичних стратегій західних держав. Це мало суттєві наслідки для оборонної кампанії навіть іще до обрання Дональда Трампа. Очевидна відсутність довгострокової воєнної стратегії в офісі президента Зеленського та серед західних партнерів, а також нерегулярність і нестабільність іноземної допомоги спричинили каскад негативних потрясінь.
Розбудова державної спроможності супроводжується зростанням примусу. Воєнний стан і потреба мобілізувати ресурси та людей посилили проникнення держави у життя громадян. Влада дедалі більше спирається на примус, а не на добровільну згоду. Проблеми з мобілізацією до війська найчіткіше ілюструють цей злам. Показово, що суспільство загалом визнає необхідність поповнення армії, але значно критичніше ставиться до способів, якими держава намагається цього домогтися: дослідження Cedos фіксує недовіру, страх і невдоволення методами та практиками мобілізації. Держава може ставати сильнішою у здатності примушувати, але слабшою з погляду легітимності.
Важливою залишається роль громадянського суспільства. Від початку повномасштабного вторгнення фонди та волонтерські мережі почасти компенсують обмежені можливості держави, забезпечуючи армію, підтримуючи переселенців, закриваючи потреби громад. Отже, частину державної спроможності фактично «добудовує» суспільство знизу. У часи війни така модель є величезною перевагою, але для мирного часу вона не може підміняти собою діяльність ефективних державних інституцій.
У міру того, як емоційна єдність перших місяців повномасштабного вторгнення поступово розсіювалася, накопичені суперечності почали підривати консолідацію влади й суспільства та послаблювати ідеологічну силу держави. Україна перейшла від однієї нестабільної рівноваги до іншої: якщо одразу після вторгнення держава здійснювала владу, спираючись на добровільну співпрацю громадян та громадського сектору, то з 2023 року, коли потік добровольців вичерпався, баланс помітно схилився до директивної форми управління в умовах воєнного стану. А концентрація влади й авторитарні тенденції почали проявлятися ще з березня–квітня 2022 року.
Отже, українська держава трансформується нелінійно. Україна навчилася значно краще воювати, ніж управляти собою. Війна справді створює сильнішу державу в здатності оборонятися, але це не означає автоматично спроможної держави. Війна сприяє інтеграції з ЄС і НАТО, але водночас посилює залежність від них. Утім, вимоги західних партнерів щодо стабільності демократичних інституцій, верховенства права, боротьби з корупцією є не лише умовами отримання чергових траншів допомоги чи швидкості відкриття переговорних кластерів, а й важливим зовнішнім стимулом для внутрішньої інституційної консолідації, який має перетворювати залежність від Заходу на механізм зміцнення самої держави. Лише модель довгостроково успішної України, здатної самостійно захищати себе, міцніше інтегрованої з євроатлантичними та європейськими структурами, демократичними інституціями, власним оборонно-промисловим комплексом та ефективним використанням міжнародної допомоги, може стати чинником, що переконає Москву в безперспективності подальших спроб зруйнувати українську державність.
Україна захищає і будує свою державу як гармонізовану із Заходом, із кордонами та практиками, які виборюються і гартуються під час війни. Потрібна велика політична й дипломатична витонченість, аби узгодити подальшу здатність захищатися з одночасним зміцненням демократичних інституцій, національну силу — з постнаціональним духом об’єднаної Європи, до якої ми пробиваємося крізь війну. Війна трансформує державу, але лише політика після війни покаже, як.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google